Бетанія. Частина 1

 Професор Гарік Чаплинський був зараз саме тією єди-ною людиною, яка стояла на цій землі. Звичайно тут вже були люди, сюди переселився їх цілий мільярд із перенаселеної Землі. Але в цю хвилину на самому ґрунті знаходився лише він один. 

   Професор чомусь навмисне не пішов у сторону залізниці. Чому? – Він, певно, і сам не міг дати відповідь на це питання. Пройшло вже майже дві години після того, як розбився його льотохід, а до Олександрії залишалося ще десь кілометрів сто п’ятдесят. Звичайно, годі було й думати про те, щоб підхопити якийсь транспорт: тут іншого просто не було – тільки залізниця, від якої він вже занадто відхилився, та лоьтоходи, або власні, або наймані, які можна було найняти тільки в місті, найближчим з яких і була Олександрія, столиця колонії.

   Але він не думав про це, він роздивлявся навкруги, що пробуджувало в ньому давно забуті думки. Адже тільки тут він міг спокійно подумати, ніщо не могло його відволікти. День мав скінчитися десь через три середніх місяці. Зірки не було видно крізь товстий шар позаатмосферної вологи, але її світло, сягаючи землі, прогрівало її аж на чотири градуси Цельсія… старого доброго Цельсія – хто ж колись міг подумати, що ту шкалу Фаренгейта відкинуть як не перспективну. Колись на землі ця температура вважалася прохолодною: Гарік чомусь згадав, як колись, ще дитиною чув по телебаченню, що в Індії від такого “холоду” люди замерзали на смерть…

   Він майже не пам’ятав свого дитинства на Землі, тільки якісь невиразні уривки. Натомість цій планеті, яка не була йому рідною, від присвятив рівно половину свого життя – двадцять середніх років. Він знав ці місця краще ніж будьхто – він досліджував планету з того самого моменту, як її відкрили. 

   Він добре пам’ятав ті тони кривди та брехні, які виливали на нього недалекоглядні науковці, коли він був змушений обґрунтовано заявити, що на цій планеті неможливо споруджувати маглев через надмірну концентрацію заліза та інших металів у ґрунті та під самою поверхнею, і що єдиним стаціонарним засобом пересування цією планетою може бути тільки залізниця. Та сама залізниця, демонтаж якої почався на Землі, ще коли він там жив, про яку тоді модно було казати, що вона вже віджила свій вік.

   Як завжди буває, його репутацію було спочатку заплямовано, а потім визнано його правоту. Вічною згадкою про те була рослинність цих місць, коренева система якої могла сягати тільки двох метрів бо глибше знаходився майже суцільний металевий прошарок. Здебільшого рослинність була трав’яниста, кілька видів чагарнику та єдиний вид дерев, покрівиці, що винайшов симбіотичне співіснування з мурахами: вони наносили чотириметровий шар гумусу, де розміщувалася коренева система та їх ходи, а крона укривала мурашник від дощу та вітру. Цікаво, Гарік бував у різних місцях на різних планетах, але всюди переконувався в тому, що Господь передбачає усе.

   Зараз був перший сезон, що відповідав земним весні та літу. В легкому вітерці хиталися на тонесеньких високих стеб-лах величезні тютюнового кольору сірманії, а під ногами, крізь принесену з Землі траву, пробивалися маленькі, але жорсткі на дотик, жовті квіти Золотницького. Десь за три кілометри від Гаріка у бік Софії, росла та сама покрівиця. Ніщо не затуляло її: уся Бетанія була суцільною рівниною, якщо не враховувати рідкісних мурашників та океану, що являв собою червону калюжу двометрової глибини, де на металевих пластах замість гумусу була залізиста рідина.

   Під ногами час від часу проносилися пласкохвости, ссавці, схожі на земних мишей, але із широким тілом та широкими пласкими хвостами. “Чому, на Бога, вони не змогли еволюціо-нувати, розвинутися хоча б до людського рівня?” – питався все Гарік. Адже із земних спогадів одним із найяскравіших був спогад про інопланетний бум, що вирував на Землі вже тоді близько ста років: всі чекали рожевих чоловічків із великими головами, закодовані послання крізь час, великих вйн із прибульцями, але… Це була вже чотирьохсота планета, прдатна до життя, але sapiens на ній не було знайдено: люди вже навіть втратили надію знайти якийсь вид, подібний собі. Людей було забагато, але все-таки вони були самотні у цьому Всесвіті.

   Колись, коли він ще лише починав свою дослідницьку діяльність, він роз’їжджав по різних планетах, бачив різні форми життя. Його часто-густо вражало те, що деякі з цих форм були безмежно наближені до розумних, але все ж не були такими. Тоді ще в нього десь у глибинах його підсвідомості хоронилася надія, що саме йому належить зробити найбільш величезне відкриття в історії людства. Ця надія залишила його, коли від побував на останній з чотирьохсот відкритих придатних планет. Знаходячись у розпачі, він засів за стаціонарні дослідження саме цієї планети. І, насправді, саме професор Чаплинський пристосував її до людських потреб.

   Дослідження цієї планети були майже завершені, та й люди жили тут вже близько двох середніх років. Гаріку тепер належало їхати у відрядження на якунебудь нову планету, і знову все починати спочатку. Але зовсім нещодавно йому раптом дуже захотілося перед тим якось дістати дозвіл на поїздку на Землю. Він зрозумів це зовсім недавно, майже тількино: йому дуже хотілося потрапити до своєї батьківщини, хоча б на мить залишитись на тому місці, де колись був його дім. Звичайно цього маленького трьохсот поверхового будинку вже не існувало давно: як йому свого часу розповідали його приятелі, що мали право на бездозвольний в’їзд на Землю, надземна частина будинку була знесена, а на її місці було закладено новий ботанічний сад; підземну ж частину частково закрили, що стосувалося і його рідного мінус сто першого поверху, а частково перебудували на міжгалактичний музей природи із найбільшими у всесвіті квітковим та зоологічним магазином.

   Але він просто хотів постояти на тому місці. Звичайно, він навіть і не зміг би знайти там нічого схожого на свій дім, але, все ж він зрозумів, що для нього це важливо. 

ІІ

   Його льотохід розбився. Мабуть зламався розподільник повітряних потоків, чи може ушкодився мотор, чи ще що-небудь. Він не знав причини, і не хотів знати. Він стомився від всього цього. Він стомився від постійного пошуку причин та дослідження наслідків. Він втомився від постійних перельотів, поїздок, експедицій. Він вже не хотів ніяких нагород, відзнак та премій – вони не приносили йому ані щастя, ані навіть задоволення.

   Ідучи по цій пустельній, хоча і заселеній землі, один серед сотень кілометрів навкруги, один серед вже майже півтора мільярди людей, що населяли цю планету, один серед усього всесвіту, він почав все це розуміти. Тепер, після всього того, що він зробив для людства у своєму житті, він вже не хотів нічого ані взамін, ані просто так. Може... та навіть вірніше за все це було через те, що все це він пережив майже один. Йому заздрили всі, перед ним схилявся багато хто, але йому було навіть ні з ким це розділити. За своє життя він заробив майже усе, що можна було заробити, але не знайшов ані дружини, ані справжнього вірного друга.

   Він завжди чогось прагнув для всіх, для людства, але так до цих пір і не спромігся дістати чогось насправді важливого для себе.

   Він лише йшов та думав про це. Колись, коли він ще вчився в Академії, на якомусь із неважливих, як він тоді вважав, предметів розповідали, що депресія виникає при нестачі світла. На цій планеті світла не вистачало насправді – його прикривав товстий шар вологи, що з іншого боку створював атмосферу. У містах, він згадував, були всюди встановлені світильники, були криті освітлювані білим світлом вулиці... Та Гарік розумів, що це не депресія, це – правда.

   Він продовжував іти, але вже не роздивляючись навкруги. Його очі бачили тільки його спогади. Він навіть помітив, що часто згадує дитинство: “Як перед кінцем життя!” – подумав він. І насправді, ще не було відомо, чи вдасться йому дійти до Олександрії цілим, це могло здатися неймовірним навіть для людини з його досвідом.

   Його думки затьмарювали йому не тільки очі, а й слух. Тут дійсно не було чого чути, але він і зовсім не помітив звук льотоходу, що наближався до нього. Потім щось підказало таки Гарікові присутність людини поблизу. Він повернув голову на звук і – побачив льотохід. Він зрозумів, що той скинув швидкість тільки зараз, коли водій раптом побачив самотню людину на землі. Гарік зупинився, але не вчиняв більше ніяких дій щоб його помітили. Він стояв і дивився, як сідає льотохід із однією людиною на борті...

   Це був чоловік, приблизно його віку, він миттю вистрибнув із транспорту і почав було бігти, але потім призупинився. Мабуть побачивши засмучене обличчя професора Чаплинсько-го. Вони повільно підійшли один до одного.

– Друже!? – вимовив чоловік, що вийшов із льотоходу, – Не бачилися скільки!..

   Гарік мало не впав від раптових емоцій, від миттєвих спогадів, від почуттів. 

– Артемка!.. Як же ти?.. Як же я тебе так забув!.. – говорив майже зі сльозами на очах Гарік.

– Нічого. Головне, що Бог нас знову звів... – казав його старий знайомий, професор однієї з земних обсерваторій, Артем Стрижавін. Після паузи він продовжив, – Я писав тобі, але ж ти знаєш, яка в нас міжпланетна пошта...

– Ліна розповідала мені, що в тебе – діти, апартаменти на Землі...

– То, напевно, було давно – я вже три роки не був на Зем-лі, не бачив своїх дітей, жінку. Все у відрядженнях. Тепер от – сюди.

– Я представляю, як ти скучиш за ними, за нашою планетою.

– Не відомо, хто ще з нас більше скучить: ти ж колись був таким патріотом Землі... – від декілька секунд помовчав, – Час охолоджує серце... ну то ходімо, у тебе вже напевно сідає акумулятор. Я прямую до Олександрійської агломерації – і тебе туди підкину.

   І далі була майже беззмістовна розмова, така, яка завжди буває, коли люди зустрічаються після довгої розлуки. Тисяча слів без зв’язку між собою, але дуже емоційних, обійми, спогади і одразу нові плани, потім знову спогади, потім знову обійми...

ІІІ

   Дверцята льотоходу закрилися, і вони відірвалися від землі. Скоро під ними виднілася уся червона рівнина і та сама далека покрівиця, що маячила Гаріку, коли він ще був сам. Все це завертілося тоді у круговерті спогадів, що накинулися на двох по суті самотніх людей. І тоді, у цих спогадах, вони навіть самі собі стали здаватися вже не такими самотніми, якими їх робила доля міжпланетних вчених, якими їх робили ці безлюдні місця і це безсонячне небо.

   Спогади ширилися, як та земля, що віддалялася від них. І от вони дійшли до того, із чого все починалося, а саме – до Європи. Саме тут вони разом починали. Молоді дослідники, вони прибули сюди, ще коли їм було по дев’ятнадцять середніх років. Уся молодість пройшла у них тут, у цьому льодяному світі, але мабуть саме їх дружба зробила його не льодяним, а придатним до життя.

– Ти пам’ятаєш, як ми вдвох приладжували водокисневу установку до крижини, щоб її не віднесло потоком, а вона ж – розтоплює кригу! – сміявся Артем, пригадуючи.

– А ти пригадуєш ті неповторні види Юпітеру з Європи? Ті страшні та прекрасні Юпітерові бурі, які немов зрушували з місця усю величезну планету...

– ...Ти завжди такий: ти, роблячи щось на одній планеті, вже задивляєшся на іншу, – промовив Артем, поглянувши спо-чатку на друга.

– О, Юпітер неможливо підкорити, – зі збентеженою пос-мішкою відповів Гарік.

   Потім вони ще пригадували, як із часом протоки між крижинами перетворювалися на вулиці підводних міст, як Гарік захопився ідеєю створення там пішохідних доріжок, але довго не міг придумати, як їх сконструювати так, щоб їх не понівечили криготруси. Але потім на всіх головних протоках постали незалежні від криги рухомі пішохідні алеї, крізь скло яких можна було дивитися в усі можливі сторони, і здавалося, ніби пливеш. 

   Так вони розмовляли, поки на обрії не замайоріли обриси величезних куполів спочатку Аденолаїди, а потім і Олександрії.

– Здається, скоро будемо на місці, друже, – дещо з сумом сказав Артем.

– Як же нам не загубити один одного в цьому величезно-му місті, серед п’яти десятків мільйонів людей? – задав майже риторичне питання Гарік, дивлячись вбік від міста.

ІV

   Вони розпрощалися: запевнення невдовзі зустрітися, обіцянки дзвонити – Гарік думав, що все це ніколи не збудеться. Він думав, що місто поглине все це, як поглинув колись Всесвіт. Він подумки готувався до того, що він знову піде до своєї Установи, знову засяде за досліди, знову буде ця наукова робота, на якій він зажевріє і перетвориться на попіл. Він не стільки думав про все це, скільки навмисне жахав себе цим.

Швидкісний трамвай проносив його крізь всю Олександрію. Проїжджаючи повз Вежу Прогресу, він згадував, як відомий архітектор і його добрий знайомий Олександр Бекетенко, тількино заклали перший “камінь” столиці, Олександрії, прибіг до нього у штаб і показав проект: сім вигнутих колон – сім націй-засновників колонії, стягнуті залізним кільцем – однією залізною планетою, та увінчані пірамідою із суцільного золота – символом єдності, могутності та прагнення до більшого. І ця, хоча і дещо варварська, але монументальна краса полонила тоді думки і серця усіх засновників.

   Гарік чомусь замислився над тим, якби йому довелося б поїхати звідси. Може це було викликано тим, що Артем збирався їхати до Землі через місяць... А може і ні...

   Він вийшов з установи такий, ніби його облили водою: відрядження! І куди – саме до Землі! Він і не думав... Хоча насправді – думав. Він не знав, чи хоче... Хоча, як же – звісно ж хоче. Він не чекав такого повороту подій. Все раптом змішало-ся тепер в його голові: і спогади про давні часи, і згадки про учорашню зустріч, і плани на майбутнє.

– Объявляется посадка на рейс Бетания – Земля, маршру-том следования Александрия – Киев. Ogłasza się wsiadanie na rejs Betania – Ziemia, marszrutem Aleksandryja – Kijów. Оголо-шується посадка на рейс Бетанія – Земля, маршрутом прямування Олександрія – Київ.

   “... І тихий Київ за вікном...” – пригадався йому рядок Пастернака...

   Він був щасливий, що вони тоді зустрілися. Тільки зараз, коли він сидів поруч із другом і летів додому, він зрозумів, що і там, у пустелі, і ще раніше, серед людей, він був однаково самотній. Тепер – ні...

Один комментарий

  1. Сергей Злепко пишет:

    Я тебя и не знал, правда? И не знаю всё больше

Оставить комментарий

Почта (не публикуется) Обязательные поля помечены *

*

Вы можете использовать эти HTML теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>